Шевченківські дні

ImageУвесь світ знає  Шевченка-поета. Значно менше Шевченка знають як художника. Цікаво, що фахівці вказують на своєрідну стильову Шевченкову манеру, притаманну йому саме як поету-художнику. «Шевченко напрацював абсолютно своєрідну манеру, за якою його завжди можна відрізнити від інших митців. Це оригінальне трактування  й виконання освітлення», - стверджував шевченкознавець П.Зайцев. Доречно згадати офорт «Старости» з альбома «Мальовнича Україна» і створену в засланні сепію «Діоген». У офорті «Старости» ефект прикритого джерела світла  надає зображеному урочистості й таємничості.  Щодо сепії «Діоген», то вона має глибокий  філософський підтекст. Це не що інше, як «автопортрет власної самотності». У пустелі, де перебував поет, «світло його духа» було так само  нікому не потрібне, як світло Діогенової  свічки. Ця робота  є однією з багатьох Шевченкових спроб виразити в пластичних формах усю глибину й безнадійність свого стражденного становища як митця й людини (Я.В.Орлюк, заступник директора гімназії "Лідер" м.Києва).

Виникненню власне Шевченкового стилю передував остаточний перехід до монохромного зображення. Колористичні завдання школи Брюллова були повністю замінені світлотіньовими ефектами. Для вираження  суті зображуваного Шевченкові  було достатньо  лише двох кольорів. Передумовою поступального переходу  Шевченка до монохромного зображення стало і його майстерне володіння олівцем і пером. Наміри поета-художника були благородні – прекрасні витвори мистецтва  він прагнув зробити  доступними широким масам.  Про цей намір Шевченко пише в листі до С.Лизогуба від 15 липня 1858 року: «З усіх витончених мистецтв мені найбільше до вподоби  гравюра. Бути гравером – значить бути носієм істини…» Шевченкові це вдається повною мірою. Його естампи «Свята родина», «Вірсавія», «Приятелі» та інші вражають не лише мистецькою довершеністю, а й несподіваним розвязанням світлотіньових завдань. Якщо в роботах Рембрандта  світлотінь може бути самодостатньою, а для контрастного освітлення зміст самої картини може не давати жодних підстав, то в Шевченка і яскравість освітлення, і густі тіні обовязково мають  логічну підставу.  Це й підштовхнуло Д.Антоновича до висновку, що в царині світлотіні  Рембрандт є містиком, а Шевченко – реалістом.  П.Зайцев справедливо зауважує, що мова має йти передусім про близькість геніїв  Рембрандта й Шевченка, а не про вплив одного на іншого.  Шляхи, якими обидва митці рухалися до вдосконалення своїх технік, були подібні. Відомо, що Рембрандт прийшов до свого дивовижного стилю через Схід. Так само й Шевченко став майстром світлотіні після десятилітнього підневільного життя серед східної природи.
Проаналізувавши поетичні та малярські твори Тараса Шевченка,  можна констатувати, що одним із домінуючих концептуальних постулатів Шевченкової моделі відображення  є принцип змістового (в поетичних) та візуально-сенсорного (у графічних і малярських творах) різкого контрасту.  Відсутність «поміркованого нейтралу» у світосприйнятті й світорозумінні  зумовили оформлення Шевченкового світу наявного буття, світу, сповненого суперечностей, світу дисгармонійного й конфліктного. Обєктивна реальність, проходячи через призму Шевченкових поетичних рецепцій, трансформується в чітко детермінований  дуалістичний світ, що є, образно кажучи,  позбавленим будь-яких «напівтонів».  Як відомо, саме такого принципу чітко детермінованого  розмежування всіх явищ  реального світу на «добро» й «зло», «світло» й «темряву» (тінь) дотримано й у Біблії. За принципом змістового, смислового й візуально-сенсорного  контрасту створено  переважну більшість Шевченкових поетичних, графічних і малярських творів .