2 лютого 2012 року - 125 років від дня народження Євгена Маланюка

ImageНайталановитіший  поет української еміграції минулого століття, публіцист, критик, літературознавець і культуролог Євген Маланюк (1897-1968) увів у обіг гіркий, але, на жаль, досі актуальний  термін  «малоросійство». Прояви феномену чи ж то комплексу малоросійства він вбачав у переважанні у своїх співвітчизників чуттєвості над інтелектом («у нас думають серцем, а почувають розумом»), у їхній байдужості до свободи, у браку відповідальності й дисципліни, а ще - у граничній відсутності в них національної гідності й самоповаги. За результат він вважав параліч самостійної волі та думки, невміння зосереджуватися  та досягати мети.
Вікіпедія: Євген Маланюк
Ю.Ковбасенко. Євген Маланюк
В.Панченко. Шокова терапія від Євгена Маланюка
А.Котов. Фатальне кохання Євгена Маланюка та Наталки Лівицької

«Малоросійство, як показує досвід, одночасно плекається  систематичним упорскуванням комплексу меншовартості («ніколи не мали держави», «темне селянство», «глупий хохол» і т.п.), насмішкуватого ставлення до національних вартостей і святощів. Це — систематичне висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю, реалізації якого ставляться систематичні, планові й терором підперті перешкоди», - писав Євген Маланюк.
Активний учасник визвольних змагань 1917- 1920 pp., бойовий офіцер армії УНР, котрий п’ять років провів на фронтах світової та громадянської воєн, Євген Маланюк бачив Україну тільки як самостійну державу, чітко усвідомлюючи необхідність розвитку й утвердження в цій державі національної ідеології.
У 1920 році після трагічних спроб реставрації державності, разом із тисячами таких як сам, Маланюк подається на еміграцію. На емігрантів чекають дерев'яні бараки й колючі дроти табору військовополонених у польському містечку Каліш,  злигодні, голод, хвороби, а ще -  пекуче усвідомлення втрати Батьківщини. Надію на майбутнє воскрешає виступ двадцятип'ятилітнього поета Маланюка на зібранні академії таборового літературно-артистичного товариства: «Кордони, економічна діяльність, промисловість і торгівля — це тільки зовнішні форми, тільки рамки, у яких проходить дійсне живе життя нації самостійної держави. А цим дійсним життям нації, щирим змістом зовнішньої форми є внутрішнє життя національної культури, життя ідей безсмертних і вічних (у першу чергу — мистецтво — авангард культури), бо історичні події, війни, перемоги й поразки, розквіти й упадки держав і народів, ціла рухлива маса історії є лише матеріалізацією тих чи інших ідей».
1923 року Є.Маланюк виїздить до Чехо-Словаччини, яка стала справжнім освітнім, науковим та культурним центром української еміграції. Серед побратимів-літераторів — Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Наталія Лівицька-Холодна, Олена Теліга, Улас Самчук.
У Подєбрадах Маланюк  дебютує збіркою віршів «Стилет і стилос» (1925). Її назва ніби ввібрала в себе програму життя і творчості письменника: стилет - зброя в руках воїна, стилос - перо літописця. Пізніші збірки поета – «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939). У грудні 1926 року з’явилося «Посланіє» Є.Маланюка до Максима Рильського. На Маланюків закид про те, що з його кларнета «пофарбована дудка осталась» Павло Тичина відповів: «Усі мені кадили. А він єдиний сказав мені правду…»
Є.Маланюка вважали одним із найнебезпечніших ворогів радянської ідеології. Недарма після Другої світової генеральний прокурор СРСР Вишинський вимагав у союзників видати «небезпечного військового злочинця Маланюка», хоча після громадянської війни поет не брав до рук зброї.
1944 року Є.Маланюк емігрував до Західної Німеччини, де працював учителем математики, брав участь у літературному процесі. 1949 року  виїхав до США, де працював інженером. У післявоєнний період Є. Маланюк видав кілька збірок поезій. Есеїстику Є.Маланюка зібрано в двох томах «Книги спостережень» (Торонто, 1962, т. 1; 1966, т. 2).
16 лютого 1968 року Євген Маланюк помер у Нью-Йорку. Похований на Саут Баунд-Брук у Нью-Джерсі – кладовищі, яке американські українці називають «нашим пантеоном».
Леонід Куценко "Так розчахнулось дерево родини…" (штрихи до сімейної драми Маланюків. Листи до сина)