РОЗДУМИ, НАВІЯНІ РОЗМОВАМИ ПРО КОМП’ЮТЕРНІ ЗАСОБИ

ВІРА ІВАНІВНА ЗАЄЦЬ, учитель середньої спеціалізованої школи № 75 м. Києва 

РОЗДУМИ, НАВІЯНІ РОЗМОВАМИ ПРО КОМПЮТЕРНІ ЗАСОБИ У ШКІЛЬНОМУ НАВЧАННІ 

Хочеться подискутувати з Іриною Радченко з позиції вчителя, якому вже «40-60 років». Як  можна так  необгрунтовано оцінювати  працю старшого покоління учительок-«трудівниць», якими захоплювався колись П.Грабовський?  Очевидно, у нього критерії оцінювання роботи вчителя були інші…   
Переможець учительського фахового конкурсу розмірковує про «проблеми сьогоднішнього дня». Ще й які то проблеми! Цитую опонента: «держава забезпечує навчальною технікою, яка в школах майже не використовується». Автор пише, що
SMART-дошки в деяких школах досі «не розпаковані».  Та скільки ж тих  SMART-дощок  надійшло до «деяких шкіл»?  Техніка є техніка. Пригадайте, хто старший, як  колись від кожного вчителя вимагали посвідчення кіномеханіка, і всі ми його мали, бо показ фрагментів навчальних фільмів вважали за ефективний компонент уроку літератури. Це справді було так. А де зараз оті фільми?  Адже створювалися при районних відділах освіти цілі  фільмотеки, справа налагоджувалась, навчальні фільми дуже добре сприймались учнями. Де усе це зараз? Виявилося, що державі виділити на кожну школу хоча б по 4-5 кінопроекторів (відповідно до кількості учнів) задорого. Одним словом, погралися – і забули. Чи ж не завершаться чимось подібним розмови про SMART-дошки?
Звичайно, школа повинна йти в ногу з життям, застосовувати новітні технології навчання, і більшість «учителів 40-60 років» з охотою на це пристають. Але хотілося б нагадати слова мого опонента щодо того, що «вчителі бояться незнайомої техніки», бо вона «дуже дорога». Зачепило мене слово «бояться». Таж не будуть вони «боятися» за умови, що їх навчать, як ту техніку застосовувати і  як з нею поводитись. Саме на цій проблемі годилося б наголосити Ірині Радченко, а не звинувачувати в незнанні комп’ютерної грамоти вчителів, які «мають солідний педагогічний стаж і є, по суті, основою національного вчительського корпусу». Та хто ж вчителів цього навчав?  Чи може, кожен шкільний учитель має компютер? Чи може, занедбаний і забутий стоїть той компютер у кутку кабінету?  Хіба можна звинувачувати вчителя в тому,  що не має він часу (а це справді так!), що «це коштує грошей» (і це правда!),  що  уроки вчитель проводить «по-старому»: «з використанням давно віджилих методичок», без ілюстративного матеріалу. Тут, здається, мій опонент побував у далекому селі, де, на жаль,  не те що проекторів, а й підручників часто немає. І тут сам собі шановний опонент заперечує: «нового ілюстративного чи дидактичного матеріалу, в тому числі  й мультимедійного, гостро бракує». Та якщо говорити про дидактичний матеріал, то сьогодні його аж надто багато. А от щодо мультимедійних посібників,  то сказане про його відсутність - це гірка правда. Та ж хіба «вчителі 40-60 років» у цьому винні?
Такі звинувачення можна висловлювати тоді, коли ми матимемо  змогу самі навчатися, або держава нас навчить, або хоча б забезпечить отією комп
ютерною технікою. Маючи ж на школу, у якій 40-50 учителів викладають 18-20 навчальних предметів, усього 2-3 інтерактивні дошки, дивно й  смішно говорити про чиєсь небажання чи невміння з такими дошками працювати.
А от коли Ірина Радченко пропонує «під час атестації  вчителів, особливо на вищу категорію, ураховувати рівень володіння ними компютером і вміння застосовувати компютерні технології в навчальному процесі»,  то чому б не  додати: «за наявності  компютерної техніки у школі, де вчитель працює». Ось тоді-то таке твердження матиме під собою реальний грунт. А без такої поправки пропоноване  – утопія.
А ось щодо того, що пропонує опонент у пункті 2 («створити відповідні компютерні курси…») та  «максимально прискорити процес створення мультимедійних навчальних посібників», то з цим погодиться кожен учитель, і винести таку вимогу слід на перше місце! І лише після того, як  буде ця вимога реалізована, варто буде  повернутися до пропозиції першої.
Як би хотілося й собі «покидати» слова й речення на прекрасну інтерактивну дошку!  Та, на жаль, користуємося ми власноруч розробленими  друкованими таблицями, схемами, ілюстраціями. На жаль…
І як же ми мріємо про той  час, коли компютер стоятиме на кожному столі (учительському й учнівському) і стане «звичним засобом навчання»! Хоч не зрозуміло: як можна  забезпечити вивчення із застосуванням ІКТ 18-ти предметів усього за ті три години «компютерного» навчання на тижень, бо саме  на такому часовому обмеженні наполягають медики й психологи?!
Гіркі мої роздуми… Хотілося б думати, що дискусія на цьому не завершиться, бо ж саме в суперечці викристалізовується істина.
Памятаймо слова Максима Рильського: «Мова – це втілення думки». Тож хай будуть і слова, і думки наші  привітними й красивими.